WordPress шаблоны скачать; прочитайте про создание сайта самостоятельно; изучите русский WordPress на WordPress API.

Звернення до учнів та батьків

Шановні учні та батьки!

У зв’язку з призупиненням освітнього процесу навчання  здобувачів освіти 1-11-х класів відбуватиметься з використанням різних дистанційних технологій.

Список контактів вчителів, перелік освітніх онлайн-платформ, за допомогою яких буде здійснюватися навчання з предметів та зворотній зв’язок вчителів зі здобувачами освіти, розміщено у вкладці

Навчання під час призупинення навчального процесу

Просимо учнів приєднатися до освітніх ресурсів за допомогою  кодів, які будуть надіслані класними керівниками, для здійснення навчання. Вчителі працюватимуть за розкладом уроків у чатах, вайбері та скайпі.

З повагою, адміністрація школи

Урядовий портал. Постанова від 20 травня 2020 р. № 392: про продовження карантину

Постанова
від 20 травня 2020 р. № 392 Київ

Кабінет Міністрів України Постанова від 20 травня 2020 р. № 392 Київ Про встановлення карантину
з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів

[Читати далі…]

Педагогічна нарада від 21 травня 2020

Педагогічна нарада з питань оцінювання навчальних досягнень учнів, попередніх підсумків виконання освітніх програм та організованого закінчення 2019-2020 навчального року.

ЗНО-2020: основні дати

Засідання шкільного методичного об‘єднання вчителів початкової школи 19.05.2020

Засідання шкільного методичного об‘єднання вчителів початкової школи 19.05.2020 щодо стану здійснення освітнього процесу під час карантину з використанням елементів дистанційного навчання та закінчення 2019-2020 року.

Пісні про вишиванку

ДВА КОЛЬОРИ
Дмитро Павличко

Як я малим збирався навеснi
Пiти у свiт незнаними шляхами,-
Сорочку мати вишила менi червоними i чорними,
Червоними i чорними нитками.

Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотнi, в душi моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне – то любов, а чорне – то журба.

Мене водило в безвiстi життя,
Та я вертався на свої пороги.
Переплелись, як мамине шиття,
Щасливi i сумнi мої, щасливi i сумнi мої дороги.

Менi вiйнула в очi сивина,
Та я нiчого не везу додому,
Лиш згорточок старого полотна
I вишите моє життя, і вишите моє життя на ньому.

СОРОЧКА-ОБЕРІГ

Вишивала мама синіми нитками, —
зацвіли волошки буйно між житами.
Узяла матуся червоненьку нитку, —
запалали маки у пшениці влітку.
Оберіг-сорочку вишила для сина.

Візерунком стали квіти України:
маки та волошки, мальви біля хати.
Долю для дитини вишивала мати.
Шила-вишивали хрестики зелені, —
зашуміло листя на вербі й калині.

Золотилось сонце у розлогій кроні.
Вишивала долю, наче по долоні.
Оберіг-сорочку вишила для сина.
Візерунком стали символи Вкраїни:
і верба, й калина, сонях біля хати.
Щастя для дитини вишивала мати.

Білими по білім вишивала ненька,
до ниток вплітала всю любов серденька.
Дрібно гаптувала росяні мережки,
щоб не заростали у дитинство стежки.
Оберіг-сорочку вишила для сина.

Візерунком стала рідна Україна.
Мамину турботу збереже сорочка,
захистять від лиха хрестиків рядочки.

Леся Вознюк

15 травня — Міжнародний день Сім’ї. Бережіть своїх найрідніших

У всьому світі, 15 травня, заведено святкувати – Міжнародний день сім’ї.
Найголовнішим для кожної людини є його сім’я. Сім’я починається з народження дитини. У кожного може бути різна сім’я, до неї можуть відноситися батьки, брати, сестри, бабусі, дідусі та найкращі друзі, які ніколи не залишають вас в біді. Тому, існує такий чудовий день, коли всю родину можна зібрати за одним столом та відсвяткувати.

4-Б

Зазвичай в цей день проводять різноманітні заходи, які закликають родини зближатися та весело, разом провести час.
Це свято затвердили у 1994 році 15 травня. Кожен рік ООН намагається донести до нас, які проблеми можуть виникати в сім’ях та як їх можна розв’язати.
У кожної родини існують свої традиція, яких вони дотримуються. Завдяки цьому, кожний член родини довіряє, любить та розуміє один одного. Тому, намагайтеся проводити більше часу зі своєю родиною, бо час летить дуже швидко. Намагайтеся збільшувати кількість традицій та виховувати у кожного дбайливе до цього ставлення.

У більшості містах та селах проводять розважальні програми, залучають родини брати участь у різноманітних конкурсах та естафетах. Завдяки цьому стосунки в родині стають міцнішими. Також, необхідно обов’язково приділити увагу своїм близьким, а якщо немає такої можливості, необхідно хоча б подзвонити, привітати та сказати теплі слова.Подарунки в цей день кожен обирає самостійно та за власним бажанням. Це повинні бути речі, які будуть свідчити про вашу турботу та любов до кожного члена сім’ї. Необхідно приділяти свою увагу та турботу, для них це буде найгарнішим подарунком.

Матеріал підібрала Леся Слобідська, бібліотекар ЗЗСО №138
сайт ulyublena.com

Всесвітній день вишиванки

Всесвітній день вишѝванки — міжнародне свято, яке покликане зберегти споконвічні народні традиції створення та носіння етнічного вишитого українського одягу. Дата проведення — щороку в третій четвер травня (будній день). Свято є самобутнім і самодостатнім, не прив’язане до жодного державного чи релігійного. У цей день кожен охочий може долучитись до свята, одягнувши вишиванку на роботу, до університету, школи чи садочка.

Вікіпедія

2-Б

Єва, 2-Б.

3-Б

4-Б

Читання віршів напам’ять
до Дня вишиванки
“Вишиванка – наш генетичний код”

учні 5-А класу

Дубіна Ілля, 5-А клас
5-А “День вишиванки”.
Вірші напам’ять: Т. Г. Шевченка
“Садок вишневий коло хати”, М. Т. Рильський “Дощ”

1. Дубіна Ілля, 5-А клас: Т. Г. Шевченко
“Садок вишневий коло хати”.
2. Деркач Максим 5-А клас: М. Т. Рильський “Дощ”.
3. Красношапка Вероніка: Т. Г. Шевченко
“Садок вишневий коло хати”.
4. Буленок Дар’я: Т. Г. Шевченко “Садок вишневий коло хати”.
5. Назар Дзюбенко, учень 5-А класу:
М. Т. Рильський ” В глибокому затоні…”

учні 6-А класу

Поздоровлення з Всесвітнім днем вишиванки від учнів і батьків 6-А класу.

учні 2-А класу

Максимчук Дар я, 2-А.
Максимчук Дар я, 2-А.
Ангеліна Ярмак, 2-А.
Ярмак Ангеліна, 2-А.
Стахівський Назар, 2-А.

ЗЗСО №138 Шевченківського району міста Києва. Вишиванка – наш генетичний код. Стахівський Назар 2 А

ЗЗСО №138
Шевченківського району міста Києва. Вишиванка – наш генетичний код.
Попова Поліна, 2 А.

ЗЗСО №138 Шевченківського району міста Києва.
Вишиванка – наш генетичний код. Лупич Антін 2A.

1-А

1-Б

1-Б

День матері

Відео надано сайтом http://uaestrada.org Музика Анатолія Пашкевича, вірші Дмитра Луценка. З музичного фільму “Автограф” (з ансамблем “Росава”).

Оповідання про пісні

МАМИНА ВИШНЯ
Знову наснилось дитинство,
Тепле, як гарна весна.
Вишня вдяглася в намисто,
Мама щаслива й сумна.

Там за село проводжала
Долю мою молоду…
Щедро мені щебетала
Мамина вишня в саду.

Вдаль голубими вітрами
Весни за обрій пливли.
Раннім туманом у мами
Коси, мов дим, зацвіли.

Мати в тривогах вінчала
Щастя жадане й біду…
Радо мене зустрічала
Мамина вишня в саду.

Здавна близьке й сокровенне
Все там, аж терпне душа.
Начебто й мама до мене
Стежкою в сад поспіша.

Знов, як бувало, до столу
Кличе, лиш в хату зайду…
Ронить зацвіток додолу
Мамина вишня в саду.

Пісня любові й дитинства
В серці бринить, як струна,
Наче священна молитва,
З рідного краю луна.

Та не порадує літо
Душу мою молоду…
Плаче тепер білим цвітом
Мамина вишня в саду.

ЦВІТ МАМИНОЇ ВИШНІ

Їду додому. Спогади повертають мене у той тяжкий травневий вечір. У житті буває такий дивний збіг обставин, якому немає пояснення.
Помирала мама…
Під вікном, як ніколи, рясно зацвіли тюльпани, а вночі згорнулися в зелені бубляхи. Через день, коли виносили маму з хати, знову ожили гарячим полум’ям, прощаючись з тою, котра так їх любовно плекала.
…Водій автобуса увімкнув радіоприймач. В ефірі заскреготало, заголосило диким воланням, розритмовуючи оте божевілля пульсуючими вибухами, наче то сипалося на залізний дах каміння.
Швидким порухом руки водій перемкнув канал, шукаючи іншу хвилю.
І раптом:

Там за село проводжала
Долю мою молоду…

Водій підсилив звук.
Я відчув, як до серця вливається теплий струмінь чогось близького, рідного. Уже кілька разів випадало мені чути «Мамину вишню» в дорозі:

Начебто й мама до мене
Стежкою в сад поспіша…


Коли слухаю її, мені увесь час здається чомусь, що лине вона не з республіканської студії, а саме звідти, з дорогого серцю куточка, де тихоплинна Случ пригорнулася в берегах з верболозом, широколистою плетеницею з колючими смугастими гарбузами, що звисають над водою. Й оте диво заплелося в гіллі по берегах, що й кінця-краю йому нема…

Наче священна молитва,
3 рідного краю луна…


Виходячи з автобуса, подякував водієві за пісню.
Дорога повела мене до рідного села.
Я йшов нею і відчував щемне хвилювання, ніби звертався до свого початку, до своїх витоків…
Обабіч росли високі стрункі тополі. їх ми, хлопчаки, разом з учителями посадили одразу по війні. І які ж красуні виросли! Спливає час, не встигаєш і озирнутися. Здається, що було це зовсім недавно, а скільки ж то років відтоді минуло.
Шумлять тополі. Лагідний вітерець, ніби вітаючись, торкає обличчя, а в тополиному леготі вчувається мені:

Та не порадує літо
Душу мою молоду…


Баранівка. В центрі — невеличка площа. Колись тут був базар. Він запам’ятався мені довгими столами-лавами, а поміж ними відбувалося ніби театральне дійство з мізансценами.
Але найглибше вкарбувалися в пам’ять фронтовики. Скільки їх було на тому базарі!
Сиділи безногі й безрукі, у гімнастерках, на грудях — бойові ордени і медалі, а біля них — пілотки, а в пілотці — мідяки… А далі стояли, налягаючи на милиці, оті, що могли щось продати: шинель, шапку… Одного разу підійшов я до чорнявого, як циган, молодого каліки, що тримав у єдиній руці шапку, й запитав:
— Дядечку, хто ж купить її у вас, літо ж тепер?
— От,— каже,— ти й купи, а коли вдарять морози, тоді й згадаєш дядечка.
— Було б за що, може, й купив би,— відповів я, зітхнувши.
Фронтовик уважно подивився на мене, всміхнувся лагідно і запитав:
— А як тебе звуть?
— Только,— кажу. А в нього, бачу, сльози на очах, і ніби сам до себе стиха мовить: «І мій уже такий був би…»
— На, Только-бараболько, цю шапку і грій взимку вуха,— сказав раптом фронтовик і натягнув мені шапку на голову.— Носи на здоров’я!
Щоразу, коли я брав цю шапку до рук, в очі впадала маленька, кругленька, діаметром з кулю акуратна латочка.
Спасибі вам, дядечку фронтовик, за шапку, що зігрівала мені не тільки вуха, а й душу…
Зустрічаючись з посивілими ветеранами, я завжди згадую тих фронтовиків, що не вистояли вже в мирний, повоєнний час. Відважні, вони пройшли крізь пекельне горнило кривавої війни, повернулися на рідну землю, до зруйнованих осель, часто втративши родини,— ні батька, ні матері, ні дружини, ні дітей. Повернулися — хто без рук, хто без ніг, нашпиговані осколками. Ні двора, ні могили. От і були для них єдиною й останньою пристанню базари.
Багато з них пішло з життя. Зламало їх горе.
Але в мою пам’ять глибоко вкарбувалися фронтовики з Баранівського базару, заасфальтованого під площу.
Недалеко від площі — церква.
Я пам’ятаю, як вона велично красувалася позолоченою банею, торкаючись ранкових сонячних променів. А коли сонце заходило, пробуджувалась з вічної таїни. І в той надвечірній час розливався низький гул з передзвонами і високим дзвінким дріботінням. Від того передзвону — то спокійно-розміреного, то шалено-розкиданого, то зібраного в гучний набат — тіло пронизувало трепетне хвилювання, і в дитячій душі проростали перші пелюстки голосового цвіту.
І котився той передзвін далеко у простір. Відтак поступово все затихало, спливало до землі, входило в неї глибоким подихом відлуння дзвонів.
Від площі до самого берега Случі простяглася вулиця Жаборицька. Тут і стоїть наша батьківська хата. Тут минуло моє, таке далеке й близьке, дитинство. Іду вулицею — сусідські садочки весело зеленіють, заливаються пташиним щебетом. Підходжу до хати, а хата аж здригнулася, заголосила:

Плаче тепер білим цвітом
Мамина вишня в саду…

Серце обірвалося. Не можу дихнути. Очі застилає білими пелюстками вишневого цвіту.
Сумує батьківська хата — ще нижче припала до землі. Сумує темно-зелений садок з високою кропивою. Сумує мамина вишня з напівсухим гіллям біля грядки з тюльпанами, що дико покущилися. Хочу щось сказати, та не можу — здерев’яніли вуста.
А хата — прозорим лебединим ячанням у самісіньке серце:

Та не порадує літо
Душу мою молоду…


Заходжу в хату. Батько вправно підкотив до мене на інвалідній колясці. Постарів. Але намагається триматися. Я обняв його.
— Надовго? — спитав він тихо.
— Ні, батьку.
А серце тисне важкий тягар провини, не можу дивитися йому в очі.
— Як живете?
— Отак і живу. Колишу сам себе у цій колясці.
В світлиці на стіні у рамці пожовкла фотографія. На ній — батько, ще молодий, і весь наш рід. Мене завжди щось притягує до неї, і я довго стою, розмірковуючи про давнє життя, в якому мене ще не було. А на дверях — ледь помітні три зарубки. Пам’ятаю, як прихилявся до одвірка, і батько одмі-ряв мій ріст, як радів я тоді.
— Ота зарубка,— каже батько,— коли скінчилася війна й ти пішов у перший клас, ота друга — закінчив сім класів, пішов працювати, а оця третя — продали корову, купили тобі баян. Як непомітно минув час, сину…
Я нашвидкуруч приготував обід. Батько прилаштувався з коляскою до столу:
— Сьогодні співали «Мамину вишню», чув?
— Чув, батьку.
— Голос материн чув?
— Чув, батьку.
Батько знає: у вокалізі, що хоралом звучить між куплетами, я використав мелодію народної пісні, яку мама дуже любила і часто співала — «Ой чи ж тії та сади цвітуть…» У тому вокалізі я завше чую голос моєї мами.
В руках тремтять гарячі тюльпани. Напружено, аж до дзвону, розпросталися долоні-пелюстки і ловлять у ківшик легкий кладовищенський вітрець, що видмухує з них пилок у мамине узголів’я.
Над могилою схилилася калина, яку посадив батько. Широкий лист на калині, а ще ширша могила.
Рясні калинові грона, а ще рясніші сльози. Глибокий калиновий корінь, а ще глибший біль у серці.
Поклав тюльпани, а вони так і пригорнулися до могили, ще більше напружили пелюстки, відтак обм’якли. Калина стрепенулася. А я чую голос із могили. Мама до мене промовляє. Все про мене знає, турбується, поради дає. Стою у відсвіті калини, витираю сльози, а сльози — червоні…

День Перемоги над нацизмом в Другій світовій війні

Оповідання про пісні

ТАМ, У СТЕПУ
Земля прокинулася від дзвінкоголосого жайворонкового першого крику дитини.
Земля перевела подих. Поля озвалися передзвоном колосся, а луги бриніли квітами, Вітер сіяв поміж дібров голосний щебет. Небо простелило голубий килим, а на ньому лежало сонце й освітлювало перший день людині, яка народилася на цій грішній землі.
У кленовій колисці Марія колисала свого Михайлика. Колисаючи, співала найкращих пісень. У любистку купала. Брала на руки і пригортала до серця. Білі пухнасті хмарки дрімоти напливали на його очка-озерця, він солодко усміхався й засинав…
Здригнулося небо, бо ніколи ще не чуло такого ревища. Летіли чорні круки із скорчено-закляклими свастиками на крилах.
Марія проводжала на війну сина. Стояла журбою край воріт і дрібними сльозами слід його кропила, а далина тримала на собі чорне крило.
…Щонеділі за будь-якої погоди з села у чорній хустині виходить старенька мати і йде у степ.
Ми стрілися на околиці. Вона пройшла повз мене з вузликом у руках. Привіталася, повернула в степ і пішла, залишаючи по собі у ранковій росі стежку.
Серце стисло. Очі біло застелило. Хотілося чимось втішити стареньку, сказати добре слово, але не міг порушити святість, яку вона несла до могили свого сина.
Про долю Марії Семенівни мені розповів керівник сільського хору, колишній учитель,  ветеран  війни,  одноліток її сина  Михайла — Василь  Якович.
Я попросив його, щоб він познайомив мене з нею.
Прийшли ми до Марії Семенівни надвечір. Садок під хатою зустрів нас приємною прохолодою. Жінка сиділа біля порога на ослінчику і лущила квасолю. Привіталися.
— А я сьогодні вже вас бачила, ви стояли вранці на околиці,— приглядаючись до мене, сказала Марія Семенівна.
— Так, то був я.
— Сідайте,— запросила,— може, молока?
Ми сиділи на лаві й пили прохолодне молоко. Говорили про все: про пенсію в п’ятнадцять карбованців, яку вона отримує, про дах, що протікає, як іде дощ, про те, як тричі ходила до голови колгоспу, щоб допомогли відремонтувати, але вже більше не піде й не проситиме, бо марно. А найбільше вела мову про пісні, які колись співали і які співають тепер.
Василь Якович якось непомітно перейшов на розмову про Михайла.
Марія Семенівна пішла до хати. Вийшла звідти сумна, тримаючи біля грудей пожовклий папірець.
— Оцього страшного папірця одержала в сорок п’ятому, що пропав безвісти мій синочок, але не вірила. Чекала двадцять років, аж поки сон не приснився.
— А що за сон? — спитав я.
— Ой, багато переснилося їх за ті роки,— зітхнула жінка.
Снилося, як проводжала Михайлика, як він воював. Навіть уві сні листи з фронту отримувала і читала їх, а прокинуся — нема листів, лише оте — «безвісти».
А потім отой сон, про який я вам казала, приснився. Я повірила в нього і знайшла свого Михайлика.
Поклала натруджені руки на коліна, задивилася у далеч, відтак набрала стручків квасолі з кошика й продовжувала:
— Сниться мені, що вийшла я у широкий степ, стала посеред нього та й питаю: «Скажи, сивочолий, де мені синочка шукати, забарився з війни, і не можу дочекатися, може, знаєш, де могила його?»
Мовив степ високими полинами: «Що тобі сказати, сива мати, багато славних лицарів лежить у моїй землі. Вічним сном сплять старі й молоді, що склали тут буйні голови давно колись. Та найбільше полягло в останню страшну війну.
Був тут запеклий бій, крові пролилося чимало. Й зараз тяжко мені від неї. Ти йди далі, там стоїть курган, а на ньому орел гніздиться, може, він знає, де твій син».
Прийшла я до кургану, дивлюся, а на ньому й справді орел сидить. Я й питаю його: «Скажи, сизий орле, чи не бачив ти мого синочка Михайлика?»
Розпростер орел широкі крила, підняв гордо голову, подивився у степ та й каже: «Іди, мати, на край степу, там в одинокій могилі лежить солдат, твій син».
Прокинулася я, миттю зібралася й вийшла за ворота. Пташки радісно співали, і чуло моє серце, що скоро зустрінуся я з Михайликом. Пішла степом. На краю серед густого полину побачила одиноку могилу. Впала на коліна. Обняла могилу, довго плакала-ридала, цілувала її, а земля пекла вуста, і полин виїдав очі. Все життя чекала, душа виболіла, всі сльози виплакала, ноги сходила, а таки дав Бог — знайшла синову могилу.
Вона замовкла. Дивилася на мене, але не бачила, була далеко звідси, мабуть, знову біля сина.
— Може, ви не вірите, що там, у степу, мій Михайлик, бо ж не всі і в селі вірять? — стривожилася раптом старенька.
— Що ви, Маріє Семенівно, вірю! Материнське серце не може помилитися,— втішав я її.
— Спасибі вам,— полегшено зітхнула й зажурено похитала головою…

Мати, мати жде свого солдата,
А солдат спить вічним сном…


Ці найперші рядки народилися разом із мелодією. Були й інші варіанти, але я знову вертався до першого:

Степом, степом розгулись гармати,
Степом, степом клекіт нароста…

Зустрівся з поетом Миколою Негодою, продекламував йому те, що виносив у серці. Почали разом працювати над піснею. Народився текст. Довго підбирали мелодію, але жоден варіант не задовольняв.
Одного разу ми поїхали в село Вергуни до Миколиного брата Івана. їдемо селом, обіч вулиці — гранітна стела. На ній викарбувані прізвища односельчан, які загинули в останню страшну війну. Біля стели на колінах стояла старенька жінка в чорному, цілувала викарбуване прізвище й голосила, обпікаючи граніт гіркими сльозами. Ми мовчки йшли до Іванової хати. Микола час від часу повертав голову й непомітно торкався рукою обличчя.
Прокинувся я від сонячних зайчиків, що пробивалися крізь яблуневе листя й лоскотали обличчя.
— Доброго ранку! — привітався знадвору Іван.— Як спали?
— Спасибі. А де Микола?
— По гриби пішов.   Він завше, як приїздить додому, до лісу поспішає.
Невдовзі повернувся Микола. Підійшов до мене, сів поряд і прочитав вірша. Ми тихесенько почали співати. І з радістю відчули, як музика й слова поєдналися, злилися, творячи пісню. Віднині вона вже мала крила, міцні крила, на яких згодом полинула до людей.
Особливо запам’яталося мені перше виконання. Співав хор, і в багатьох виконавців на очах тремтіли сльози. Я диригував і бачив перед собою Марію Семенівну, що йшла росяною стежкою до села. Чув, як важко ступали землею солдати:

Сте-пом, сте-пом…

У залі — білі хустинки. Хор змовкає посеред пісні — у виконавців перехопило подих, у горлі — клубок. Пауза… Глибока тиша… Хор починає співати спочатку, і мелодія тривожить серця вічною материнською скорботою.
Пісня народжується, як і дитина, щоб виростати й жити. Тому я й почав свою оповідь з першого крику дитяти…

СТЕПОМ, СТЕПОМ
Степом, степом йшли у бій солдати,
Степом, степом обрій затягло…
Мати, мати стала коло хати,
А кругом в диму село.    

Степом, степом розгулись гармати,
Степом, степом клекіт нароста.
Степом, степом падають солдати,
А кругом шумлять жита.

Степом, степом поросли берізки,
Степом, степом сонце розлилось.
Степом, степом встали обеліски,
А кругом розлив колос.
Степом, степом людям жито жати,
Степом, степом даль махне крилом.
Мати, мати жде свого солдата,
А солдат спить вічним сном.

День пам’яті та примирення

День па́м’яті та прими́рення (па́м’яті жертв Другої світової війни, та примирення між країнами-учасниками Другої світової війни) — пам’ятний день в Україні, який відзначають 8 травня, в річницю капітуляції нацистської Німеччини (цю подію прийнято розглядати як символ перемоги над нацизмом). Відповідно до Указу Президента України, підписаного 2015 року.
Метою відзначення є «гідне вшанування подвигу українського народу, його визначного внеску в перемогу Антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні та висловлення поваги всім борцям проти нацизму».

ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЯМ!

Вікіпедія

Урок на честь Дня пам’яті і примирення в 2-А класі.
Класний керівник – Полтавська Марина Дмитрівна

Діти підтримали збереження пам’яті загиблих на війнах
своїми творчими роботами. Квітка-мак символізує пам’ять та пролиту кров за збереження вільного життя на рідній землі.