Вы просматриваете: Главная > Життя школи > День матері

День матері

Відео надано сайтом http://uaestrada.org Музика Анатолія Пашкевича, вірші Дмитра Луценка. З музичного фільму “Автограф” (з ансамблем “Росава”).

Оповідання про пісні

МАМИНА ВИШНЯ
Знову наснилось дитинство,
Тепле, як гарна весна.
Вишня вдяглася в намисто,
Мама щаслива й сумна.

Там за село проводжала
Долю мою молоду…
Щедро мені щебетала
Мамина вишня в саду.

Вдаль голубими вітрами
Весни за обрій пливли.
Раннім туманом у мами
Коси, мов дим, зацвіли.

Мати в тривогах вінчала
Щастя жадане й біду…
Радо мене зустрічала
Мамина вишня в саду.

Здавна близьке й сокровенне
Все там, аж терпне душа.
Начебто й мама до мене
Стежкою в сад поспіша.

Знов, як бувало, до столу
Кличе, лиш в хату зайду…
Ронить зацвіток додолу
Мамина вишня в саду.

Пісня любові й дитинства
В серці бринить, як струна,
Наче священна молитва,
З рідного краю луна.

Та не порадує літо
Душу мою молоду…
Плаче тепер білим цвітом
Мамина вишня в саду.

ЦВІТ МАМИНОЇ ВИШНІ

Їду додому. Спогади повертають мене у той тяжкий травневий вечір. У житті буває такий дивний збіг обставин, якому немає пояснення.
Помирала мама…
Під вікном, як ніколи, рясно зацвіли тюльпани, а вночі згорнулися в зелені бубляхи. Через день, коли виносили маму з хати, знову ожили гарячим полум’ям, прощаючись з тою, котра так їх любовно плекала.
…Водій автобуса увімкнув радіоприймач. В ефірі заскреготало, заголосило диким воланням, розритмовуючи оте божевілля пульсуючими вибухами, наче то сипалося на залізний дах каміння.
Швидким порухом руки водій перемкнув канал, шукаючи іншу хвилю.
І раптом:

Там за село проводжала
Долю мою молоду…

Водій підсилив звук.
Я відчув, як до серця вливається теплий струмінь чогось близького, рідного. Уже кілька разів випадало мені чути «Мамину вишню» в дорозі:

Начебто й мама до мене
Стежкою в сад поспіша…


Коли слухаю її, мені увесь час здається чомусь, що лине вона не з республіканської студії, а саме звідти, з дорогого серцю куточка, де тихоплинна Случ пригорнулася в берегах з верболозом, широколистою плетеницею з колючими смугастими гарбузами, що звисають над водою. Й оте диво заплелося в гіллі по берегах, що й кінця-краю йому нема…

Наче священна молитва,
3 рідного краю луна…


Виходячи з автобуса, подякував водієві за пісню.
Дорога повела мене до рідного села.
Я йшов нею і відчував щемне хвилювання, ніби звертався до свого початку, до своїх витоків…
Обабіч росли високі стрункі тополі. їх ми, хлопчаки, разом з учителями посадили одразу по війні. І які ж красуні виросли! Спливає час, не встигаєш і озирнутися. Здається, що було це зовсім недавно, а скільки ж то років відтоді минуло.
Шумлять тополі. Лагідний вітерець, ніби вітаючись, торкає обличчя, а в тополиному леготі вчувається мені:

Та не порадує літо
Душу мою молоду…


Баранівка. В центрі — невеличка площа. Колись тут був базар. Він запам’ятався мені довгими столами-лавами, а поміж ними відбувалося ніби театральне дійство з мізансценами.
Але найглибше вкарбувалися в пам’ять фронтовики. Скільки їх було на тому базарі!
Сиділи безногі й безрукі, у гімнастерках, на грудях — бойові ордени і медалі, а біля них — пілотки, а в пілотці — мідяки… А далі стояли, налягаючи на милиці, оті, що могли щось продати: шинель, шапку… Одного разу підійшов я до чорнявого, як циган, молодого каліки, що тримав у єдиній руці шапку, й запитав:
— Дядечку, хто ж купить її у вас, літо ж тепер?
— От,— каже,— ти й купи, а коли вдарять морози, тоді й згадаєш дядечка.
— Було б за що, може, й купив би,— відповів я, зітхнувши.
Фронтовик уважно подивився на мене, всміхнувся лагідно і запитав:
— А як тебе звуть?
— Только,— кажу. А в нього, бачу, сльози на очах, і ніби сам до себе стиха мовить: «І мій уже такий був би…»
— На, Только-бараболько, цю шапку і грій взимку вуха,— сказав раптом фронтовик і натягнув мені шапку на голову.— Носи на здоров’я!
Щоразу, коли я брав цю шапку до рук, в очі впадала маленька, кругленька, діаметром з кулю акуратна латочка.
Спасибі вам, дядечку фронтовик, за шапку, що зігрівала мені не тільки вуха, а й душу…
Зустрічаючись з посивілими ветеранами, я завжди згадую тих фронтовиків, що не вистояли вже в мирний, повоєнний час. Відважні, вони пройшли крізь пекельне горнило кривавої війни, повернулися на рідну землю, до зруйнованих осель, часто втративши родини,— ні батька, ні матері, ні дружини, ні дітей. Повернулися — хто без рук, хто без ніг, нашпиговані осколками. Ні двора, ні могили. От і були для них єдиною й останньою пристанню базари.
Багато з них пішло з життя. Зламало їх горе.
Але в мою пам’ять глибоко вкарбувалися фронтовики з Баранівського базару, заасфальтованого під площу.
Недалеко від площі — церква.
Я пам’ятаю, як вона велично красувалася позолоченою банею, торкаючись ранкових сонячних променів. А коли сонце заходило, пробуджувалась з вічної таїни. І в той надвечірній час розливався низький гул з передзвонами і високим дзвінким дріботінням. Від того передзвону — то спокійно-розміреного, то шалено-розкиданого, то зібраного в гучний набат — тіло пронизувало трепетне хвилювання, і в дитячій душі проростали перші пелюстки голосового цвіту.
І котився той передзвін далеко у простір. Відтак поступово все затихало, спливало до землі, входило в неї глибоким подихом відлуння дзвонів.
Від площі до самого берега Случі простяглася вулиця Жаборицька. Тут і стоїть наша батьківська хата. Тут минуло моє, таке далеке й близьке, дитинство. Іду вулицею — сусідські садочки весело зеленіють, заливаються пташиним щебетом. Підходжу до хати, а хата аж здригнулася, заголосила:

Плаче тепер білим цвітом
Мамина вишня в саду…

Серце обірвалося. Не можу дихнути. Очі застилає білими пелюстками вишневого цвіту.
Сумує батьківська хата — ще нижче припала до землі. Сумує темно-зелений садок з високою кропивою. Сумує мамина вишня з напівсухим гіллям біля грядки з тюльпанами, що дико покущилися. Хочу щось сказати, та не можу — здерев’яніли вуста.
А хата — прозорим лебединим ячанням у самісіньке серце:

Та не порадує літо
Душу мою молоду…


Заходжу в хату. Батько вправно підкотив до мене на інвалідній колясці. Постарів. Але намагається триматися. Я обняв його.
— Надовго? — спитав він тихо.
— Ні, батьку.
А серце тисне важкий тягар провини, не можу дивитися йому в очі.
— Як живете?
— Отак і живу. Колишу сам себе у цій колясці.
В світлиці на стіні у рамці пожовкла фотографія. На ній — батько, ще молодий, і весь наш рід. Мене завжди щось притягує до неї, і я довго стою, розмірковуючи про давнє життя, в якому мене ще не було. А на дверях — ледь помітні три зарубки. Пам’ятаю, як прихилявся до одвірка, і батько одмі-ряв мій ріст, як радів я тоді.
— Ота зарубка,— каже батько,— коли скінчилася війна й ти пішов у перший клас, ота друга — закінчив сім класів, пішов працювати, а оця третя — продали корову, купили тобі баян. Як непомітно минув час, сину…
Я нашвидкуруч приготував обід. Батько прилаштувався з коляскою до столу:
— Сьогодні співали «Мамину вишню», чув?
— Чув, батьку.
— Голос материн чув?
— Чув, батьку.
Батько знає: у вокалізі, що хоралом звучить між куплетами, я використав мелодію народної пісні, яку мама дуже любила і часто співала — «Ой чи ж тії та сади цвітуть…» У тому вокалізі я завше чую голос моєї мами.
В руках тремтять гарячі тюльпани. Напружено, аж до дзвону, розпросталися долоні-пелюстки і ловлять у ківшик легкий кладовищенський вітрець, що видмухує з них пилок у мамине узголів’я.
Над могилою схилилася калина, яку посадив батько. Широкий лист на калині, а ще ширша могила.
Рясні калинові грона, а ще рясніші сльози. Глибокий калиновий корінь, а ще глибший біль у серці.
Поклав тюльпани, а вони так і пригорнулися до могили, ще більше напружили пелюстки, відтак обм’якли. Калина стрепенулася. А я чую голос із могили. Мама до мене промовляє. Все про мене знає, турбується, поради дає. Стою у відсвіті калини, витираю сльози, а сльози — червоні…


Залишити відгук

Щоб залишати коментарі, вам необхідно войти.