День Перемоги над нацизмом в Другій світовій війні

Оповідання про пісні

ТАМ, У СТЕПУ
Земля прокинулася від дзвінкоголосого жайворонкового першого крику дитини.
Земля перевела подих. Поля озвалися передзвоном колосся, а луги бриніли квітами, Вітер сіяв поміж дібров голосний щебет. Небо простелило голубий килим, а на ньому лежало сонце й освітлювало перший день людині, яка народилася на цій грішній землі.
У кленовій колисці Марія колисала свого Михайлика. Колисаючи, співала найкращих пісень. У любистку купала. Брала на руки і пригортала до серця. Білі пухнасті хмарки дрімоти напливали на його очка-озерця, він солодко усміхався й засинав…
Здригнулося небо, бо ніколи ще не чуло такого ревища. Летіли чорні круки із скорчено-закляклими свастиками на крилах.
Марія проводжала на війну сина. Стояла журбою край воріт і дрібними сльозами слід його кропила, а далина тримала на собі чорне крило.
…Щонеділі за будь-якої погоди з села у чорній хустині виходить старенька мати і йде у степ.
Ми стрілися на околиці. Вона пройшла повз мене з вузликом у руках. Привіталася, повернула в степ і пішла, залишаючи по собі у ранковій росі стежку.
Серце стисло. Очі біло застелило. Хотілося чимось втішити стареньку, сказати добре слово, але не міг порушити святість, яку вона несла до могили свого сина.
Про долю Марії Семенівни мені розповів керівник сільського хору, колишній учитель,  ветеран  війни,  одноліток її сина  Михайла — Василь  Якович.
Я попросив його, щоб він познайомив мене з нею.
Прийшли ми до Марії Семенівни надвечір. Садок під хатою зустрів нас приємною прохолодою. Жінка сиділа біля порога на ослінчику і лущила квасолю. Привіталися.
— А я сьогодні вже вас бачила, ви стояли вранці на околиці,— приглядаючись до мене, сказала Марія Семенівна.
— Так, то був я.
— Сідайте,— запросила,— може, молока?
Ми сиділи на лаві й пили прохолодне молоко. Говорили про все: про пенсію в п’ятнадцять карбованців, яку вона отримує, про дах, що протікає, як іде дощ, про те, як тричі ходила до голови колгоспу, щоб допомогли відремонтувати, але вже більше не піде й не проситиме, бо марно. А найбільше вела мову про пісні, які колись співали і які співають тепер.
Василь Якович якось непомітно перейшов на розмову про Михайла.
Марія Семенівна пішла до хати. Вийшла звідти сумна, тримаючи біля грудей пожовклий папірець.
— Оцього страшного папірця одержала в сорок п’ятому, що пропав безвісти мій синочок, але не вірила. Чекала двадцять років, аж поки сон не приснився.
— А що за сон? — спитав я.
— Ой, багато переснилося їх за ті роки,— зітхнула жінка.
Снилося, як проводжала Михайлика, як він воював. Навіть уві сні листи з фронту отримувала і читала їх, а прокинуся — нема листів, лише оте — «безвісти».
А потім отой сон, про який я вам казала, приснився. Я повірила в нього і знайшла свого Михайлика.
Поклала натруджені руки на коліна, задивилася у далеч, відтак набрала стручків квасолі з кошика й продовжувала:
— Сниться мені, що вийшла я у широкий степ, стала посеред нього та й питаю: «Скажи, сивочолий, де мені синочка шукати, забарився з війни, і не можу дочекатися, може, знаєш, де могила його?»
Мовив степ високими полинами: «Що тобі сказати, сива мати, багато славних лицарів лежить у моїй землі. Вічним сном сплять старі й молоді, що склали тут буйні голови давно колись. Та найбільше полягло в останню страшну війну.
Був тут запеклий бій, крові пролилося чимало. Й зараз тяжко мені від неї. Ти йди далі, там стоїть курган, а на ньому орел гніздиться, може, він знає, де твій син».
Прийшла я до кургану, дивлюся, а на ньому й справді орел сидить. Я й питаю його: «Скажи, сизий орле, чи не бачив ти мого синочка Михайлика?»
Розпростер орел широкі крила, підняв гордо голову, подивився у степ та й каже: «Іди, мати, на край степу, там в одинокій могилі лежить солдат, твій син».
Прокинулася я, миттю зібралася й вийшла за ворота. Пташки радісно співали, і чуло моє серце, що скоро зустрінуся я з Михайликом. Пішла степом. На краю серед густого полину побачила одиноку могилу. Впала на коліна. Обняла могилу, довго плакала-ридала, цілувала її, а земля пекла вуста, і полин виїдав очі. Все життя чекала, душа виболіла, всі сльози виплакала, ноги сходила, а таки дав Бог — знайшла синову могилу.
Вона замовкла. Дивилася на мене, але не бачила, була далеко звідси, мабуть, знову біля сина.
— Може, ви не вірите, що там, у степу, мій Михайлик, бо ж не всі і в селі вірять? — стривожилася раптом старенька.
— Що ви, Маріє Семенівно, вірю! Материнське серце не може помилитися,— втішав я її.
— Спасибі вам,— полегшено зітхнула й зажурено похитала головою…

Мати, мати жде свого солдата,
А солдат спить вічним сном…


Ці найперші рядки народилися разом із мелодією. Були й інші варіанти, але я знову вертався до першого:

Степом, степом розгулись гармати,
Степом, степом клекіт нароста…

Зустрівся з поетом Миколою Негодою, продекламував йому те, що виносив у серці. Почали разом працювати над піснею. Народився текст. Довго підбирали мелодію, але жоден варіант не задовольняв.
Одного разу ми поїхали в село Вергуни до Миколиного брата Івана. їдемо селом, обіч вулиці — гранітна стела. На ній викарбувані прізвища односельчан, які загинули в останню страшну війну. Біля стели на колінах стояла старенька жінка в чорному, цілувала викарбуване прізвище й голосила, обпікаючи граніт гіркими сльозами. Ми мовчки йшли до Іванової хати. Микола час від часу повертав голову й непомітно торкався рукою обличчя.
Прокинувся я від сонячних зайчиків, що пробивалися крізь яблуневе листя й лоскотали обличчя.
— Доброго ранку! — привітався знадвору Іван.— Як спали?
— Спасибі. А де Микола?
— По гриби пішов.   Він завше, як приїздить додому, до лісу поспішає.
Невдовзі повернувся Микола. Підійшов до мене, сів поряд і прочитав вірша. Ми тихесенько почали співати. І з радістю відчули, як музика й слова поєдналися, злилися, творячи пісню. Віднині вона вже мала крила, міцні крила, на яких згодом полинула до людей.
Особливо запам’яталося мені перше виконання. Співав хор, і в багатьох виконавців на очах тремтіли сльози. Я диригував і бачив перед собою Марію Семенівну, що йшла росяною стежкою до села. Чув, як важко ступали землею солдати:

Сте-пом, сте-пом…

У залі — білі хустинки. Хор змовкає посеред пісні — у виконавців перехопило подих, у горлі — клубок. Пауза… Глибока тиша… Хор починає співати спочатку, і мелодія тривожить серця вічною материнською скорботою.
Пісня народжується, як і дитина, щоб виростати й жити. Тому я й почав свою оповідь з першого крику дитяти…

СТЕПОМ, СТЕПОМ
Степом, степом йшли у бій солдати,
Степом, степом обрій затягло…
Мати, мати стала коло хати,
А кругом в диму село.    

Степом, степом розгулись гармати,
Степом, степом клекіт нароста.
Степом, степом падають солдати,
А кругом шумлять жита.

Степом, степом поросли берізки,
Степом, степом сонце розлилось.
Степом, степом встали обеліски,
А кругом розлив колос.
Степом, степом людям жито жати,
Степом, степом даль махне крилом.
Мати, мати жде свого солдата,
А солдат спить вічним сном.